Продовження теми осінніх єдинорогів - два зображення дівчини і єдинорога, які для мене є досить важливими і пов'язані з багатьма спогадами. Не буду заглиблюватися у символіку (в інтернеті море статей на цю тему), просто скажу що вони означають для мене.
Перша картина знайома з дитинства. У нас вдома досить багато мистецьких альбомів на різних незнайомих мовах - французькій, чеській і т.д. Купувалися вони звісно заради зображень. Один з них - угорською мовою, наскільки я розумію збірка творів епохи Відродження. Я так часто бачила ці картини, що вони для мене злилися в одне зі спогадами дитинства - Святий Себастіан, пробитий стрілами, мадонни і звісно дівчина з єдинорогом. Цікаво дивитися на єдинорога, намальованого в реалістичному стилі, з золотистим хутерцем і блискучими очима. Натомість дівчина мені ніколи не подобалася, в ній є щось дивне, агресивне. Можливо це через пронизливий червоний колір сукні. Таке враження, що вони перебувають в якомусь іншому світі, і невідомо який він - добрий чи злий.



Друге зображення - це фрагмент гобелену "Зір" із серії гобеленів "Дама з єдинорогом", з музею Клюні у Франції.

( read more... )

Віртуальна екскурсія в Метрополітен-музеї

Вийшла сьогодні у світ. Виявилося, що все місто обклеєне передвиборчою агітацією. Не пригадую, коли мене востаннє щось так сильно дратувало, як усі ці синьо-жовто-біло-червоні плакати. Бррр! Жодна комерційна реклама не здатна викликати таку бурю емоцій і не є такою нав'язливою.

***
Знову взялася за японську мову. Виявилося, що за два роки перерви в неті з'явилося купа корисних книжок і сайтів на цю тему. Так що зараз малюю ієрогліфи, повторюю граматику і тішуся тим, що нарешті запам'ятала катакану.

***
Завдяки lana_svitankova знайшла і перечитала трилогію Джин Дюпро про місто Ембер. Постапокаліпсис для підлітків. Сподобалося, довго ходила під враженням міста, яке існує лише при світлі ліхтарів, де ніч і день наступають, коли вмикають і вимикають електрику. Але коли вони виходять на поверхню, з'ясовується що життя у місті було незрівнянно безпечнішим і комфортнішим, такою собі комуністичною утопією, де кожному відведена відповідна роль. І сама трилогія - дуже ідейна. Фільм трохи дитячіший за книжку, але гарний.

***

В листопаді - грудні відчуваю себе як у місті Ембер, бо темніє так швидко, що не встигаєш і помітити сонця.

Завдяки "Читанці" знайшла одну з улюблених книжок дитинства "Троє цуценят покидають Париж". Це збірка віршів французьких поетів. Деякі з віршів дуже дитячі, деякі цілком дорослі, але всі надзвичайно гарні.
А це був мій найулюбленіший вірш з усієї збірки
Жак Превер
Як намалювати пташку

( Спочатку малюйте клітку... )

 

Колись я вже писала, що нагадую радше ощадливу Філіфйонку, аніж вільнолюбного Снусмумрика. Я шалено прив’язуюся до речей і не віддам чи не викину ані найменшої дрібнички просто так. У мене є колекція листівок - десь в районі півтори тисячі екземплярів. У мене ціла купа маленьких статуеточок, які так зневажають автори радянських книжок по господарству та інші ощадливі персони. Зате я милуюся цими всіма скляними мишками і фігурками нецке. Деякі речі лежать в мене, щоб не образити того хто подарував, і моє сентиментальне серце стискається при погляді на гіпсових ангелочків. М’які іграшки сидять, займаючи місце на моїй шафі. Прикраси, які я сто років не одягала, лежать заплутані в неймовірний клубок у шкатулці, але я їх не можу викинути. Надщерблені чашки, старі конспекти, м’які іграшки.
Все це займає не лише полички у шафі і шухляди у столах. Це займає простір у свідомості. Мої думки плутаються поміж численних шкатулок, спотикаються об загублені намистини, грузнуть у варенні, яке вже почало пліснявіти. Проблема в тому, що не можна позбутися залежності від речей частково. Як казав Снусмумрик - життя дуже ускладнюється, коли хочеш володіти речима. І в мене завжди знайдеться одна-єдина книжка, чи статуетка з котиком, без якої я не зможу жити.Якою я хочу володіти, щоб вона була лише моєю. Одна-єдина листівка і т.д. А все решту суне лавиною слідом і ось я вже в полоні матеріального світу. Але він мені насправді не потрібен і я знаю це. Насправді потрібні зелені пагорби і вітер і зірки - не ті, які фотографуєш і акуратно складаєш в папки щоб знову ж таки, володіти. А ті, які лише тут і зараз. І чай - неважливо з якої чашки, і друзі - не ті, що задекларовані друзями у вконтакті, чи просто офіційно визнані. Думки, не записані на сторінках щоденниках, щоб не забути, а ті, які виникають і зникають, і забуваються. Ось те, чого я хочу насправді. Це дає легкість і вільну невимушеність. Але я знову і знову повертаюся до улюблених чашок з мальвами, книжок, одягу, білих ведмедиків і прянощів у шафі.
До світу, в якому мені так добре і затишно.
Я знову привожу фотографії з мандрів. Я так сильно прив’язана до свого маленького затишного світу. І лише у снах, чи навпаки, безсонними ночами я здатна згадати про вітер, і пагорби і зірки.

Перечитане за жовтень - дуже задоволена книжками, майже всі страшенно сподобалися.
"Повернення придурків" Петра Яценка. Дуже макабрична книжка, але мила і весела. До головних героїв встигаєш пройнятися співчуттям, і перестати дивуватися їх поведінці. Досить оптимістичне завершення, де добро безумовно перемагає. 
"Вибране" Теффі.  Книжка, яка мене найбільше вразила. Половина оповідань дуже веселі і дотепні, я просто сміялася вголос.  Демонічні жінки, генії-декаденти, клерки - від початку ХХ століття  типажі людей не так вже сильно помінялися, як цього можна було очікувати. Десь з другої половини книжки почалися сумні і зворушливі історії. Дуже гарно передано психологію дітей і простих людей  - про дівчинку, яка вірить, що її іграшковий баран живий, хлопчика, який не може забути оленя, побаченого в зоопарку,  про бабусю, яка згадує іменини всіх тварин і птахів, переживаючи, що забула коли свято у корови. Зворушливо - але без сентиментальності, весело - але не вульгарно. Впевнена, що буду перечитувати ще багато разів.
"1984" Джорджа Оруелла.  Колись я не могла їсти після його "Ферми", так що варто було очікувати чогось схожого. Дуже цікаво написано, просто неможливо відірватися. Побут членів партії нижчої і вищої ланки та пролетаріату, методи ідеологічного впливу, витяги з книжки контрреволюціонера. Але до жаху депресивна річ, без жодної надії на порятунок від тоталітаризму, чи можливість свободи в суспільстві вічної війни і брехні. 
"Це ж Петті" і "Петті в коледжі" Джин Вебстер. Про жіночі школи і коледжі у Америці початку ХХ століття. Взагалі я обожнюю Джин Вебстер, її "Довгоногого дядечка" я перечитувала разів 20. Цикл про Петті звісно не такий сильний - просто розважальна повість, але теж дуже весела і прикольна. Ідеальне життя жіночих коледжів,  де ворожнеча між дівчатами смішна і несерйозна, а світ поза межами школи видається чужим і небезпечним - вони хочуть вирости, але водночас бояться самостійності. Дуже нагадує Чарську в американському варіанті. Мабуть Вебстер, як і Чарська вважала час у пансіоні/коледжі найщасливішим часом свого життя.
"Діва в блакитному" Трейсі Шевальє. Перша її книжка, що втім і помітно. Починається дуже цікаво, але до кінця книжка перетворюється на банальний любовний роман, приправлений загадковою історією з минулого. І паралель між жінкою з минулого і сучасного (ще й родичками) теж якась неоригінальна. Може просто початок обіцяє забагато, а закінчення не дивує.
"Дівчина з перлинною сережкою" Трейсі Шевальє. А от це вже зовсім інша річ! Дуже сподобалося  - від описів побуту голландців до психологічних тонкощів у стосунках між Гретою та Вермеєром. Хоча порівнювати фільми і книжки не варто, але все таки я вважаю, що ця історія краще виглядає в написаному, а не в екранізованому вигляді. Хоча може вони і доповнюють одне одного - все таки приємно бачити наяву сіре небо, синій шарф, погляди і жести. Однак в книжці встигаєш зануритися в цю атмосферу і насолодитися нею, поки читаєш. Краще зрозумілий символізм всіх цих незначних дій - відсилання служниці за фарбами, проколювання вух, одягання шарфа чи каптура.  А ще цікаве світосприйняття -  з точки зору служниці  - можливо тому набувають такої важливості невеличкі буденні дії. Світ панів і світ слуг зовсім різні і далекі , однак винесення служниці (типового другорядного персонажа на головну роль) допомагає зовсім по-іншому побачити цінність і сенс життя. 

Напекла вчора імбирних пряників з нагоди Геловіну. Але, дивлячись з якою швидкістю вони з'їдаються, передчуваю, що до вечора пряники не доживуть. 

 

 У селі моєї бабусі, на Галичині є звичай. Можливо навіть не звичай, а специфіка побуту. Там живе досить багато відносно заможних людей, які собі можуть дозволити великий будинок, інколи двоповерховий. Як правило біля нього є ще окрема будівля, поєднана зі стайнею, яку називають "літня кухня". І весь час мешканці проводять саме там. Вони варять їсти, миють посуд, говорять по телефону, зустрічаються із сусідами. Коли я приходила в гості до подруг ми в основному сиділи саме в "літній кухні". Або просто в кухні, якщо родина була бідніша. Зазвичай це шум, гам, запахи їжі і гаряча пара від страв. Постійно заходять сусіди - щось позичити, чи "на телевізор", в одній кімнатці і діти, і дорослі, одним словом прохідний двір.
Натомість у решті кімнат панує тиша і ідеальна чистота. Господарі приходять туди лише щоб спати, ну і ще збираються на свята. Однак кожного тижня  в парадних кімнатах миють підлоги, витирають пилюку і пилососять  килими. В цих кімнатах зібране все найкраще що є вдома - атласні штори диких кольорів, фарфорові статуетки, вишиті хрестиком подушки, які гігантською горою лежать на ліжках. У мене вдома подушки завжди розкидані по дивані, щоб між ними зручно було вмоститися і щось наприклад читати. Але в сільських хатах вони завжди вкладені за принципом пірамідки. Дуже акуратно. А ще в цих кімнатах стоять вази із штучними квітами. Вази дарують на дні народження друзі і родичі, а квіти можна купити в місцевому магазині. Або у місті. На стінах висять чорно-білі подружні або шкільні фото. Мені завжди цікаво було вгадувати хто на них і віднаходити схожість батьків і дітей. І ще обов'язково ікони (вірніше образи), а інколи картинки з базару, такі блискучі - водоспади і тропічні острови. Ще мене завжди зворушували ляльки - старомодні, пластмасові - у ідеально випраних платтячках. Вони сидять на дивані, або на шафі, але ними ніколи не бавляться. І посуд, який стоїть у сервантах - його майже ніколи не використовують. І книжки у шафах нечасто читають. Хоча книжки там рідко коли є, принаймі виставлені напоказ.
Ці кімнати існують самі по собі, в музейній застиглості. В них завше тихо і страшно сказати щось вголос. Не знаю навіть чому. А ще трохи пахне чимось трохи затхлим. І гості і господарі відчувають себе там трохи незручно.  Зокрема я щиро вірю, що людині, яка зайде туди взутою відсохнуть ноги. Щонайменше))Туди приводять, щоб похвалитися вазонками, або показати нові фіранки.

Найкращим буває те, що знаходиш випадково. З усіх фільмів, які  останнім часом подивилася, ті, від яких я очікувала вражень мене розчарували, а ті які вирішила подивитися спонтанно - дуже сподобалися.
Отож перший у списку розчарувань "Коко до Шанель" (Coco Avant Chanel). Власне не те щоб зовсім не сподобався - Одрі Тоту як завжди була чудова. Дуже цікаво було дивитися як  у Коко виробляється власний стиль поведінки, як вона долає невпевненість і відчуття неповноцінності. Але сюжет у фільму дуже розтягнутий і не динамічний. Під кінець я просто втомилася дивитися фільм. Можливо я не чекала від нього стільки психологізму.
"Август Раш" (August Rush). Знову ж таки, фільм гарний. Але судячи із захоплених відгуків моїх знайомих я чекала чогось чарівного і фантастичного,  а виявилася просто мелодрама. Головний герой звісно супер, я цього актора (Фредді Гаймора)  пам'ятаю і з "Хронік Спайдервіка", "Золотого компаса" і т.д. Дуже симпатичний. Натомість романтично-нещасні батьки викликали лише бажання позіхнути. Герой Робіна Вільямса категорично не сподобався, але це можливо ще й тому, що я  терпіти не можу Вільямса. 
"Справа 39"  (Case 39) Ну, розчаровуватися у фільмах жахів я на жаль звикла. Певне забагато досвіду, виробляється смак)) Все дуже типово і стандартно - і дівчинка-демон з довгим чорним волоссям (взяли б для різноманітності кучеряву блондинку, ну хоч раз?!), і закривавлені обличчя, що раптово з'являються. Сподобалася Рене Зелвегер, принаймі цікаво було за нею спостерігати. І батьки дівчинки сподобалися, божевільні взагалі лякають більше за сотню дівчаток з довгим чорним волоссям.
Тепер про хороше. Дуже сподобався фільм "Сірі сади" (Grey gardens) Драма про деградацію, старість і про те, що краса минає. Увесь час не могла зрозуміти - як люди не помічають власного занепаду. Невже молодша Едіт вірить у власну красу та неповторність? Страшно було дивитися на дім, захаращений речима, напівзруйнований, з десятками котів. Але ця руйнація приваблює і вже неможливо відвести погляд. Дуже рекомендую - фільм похмурий, але на диво оптимістично завершується.
"Маленька міс Щастя"  (Little Miss Sunshine). Прикольний фільм, автори якого досить класно постібалися над дитячими конкурсами краси в Америці. Але це в кінці. А  протягом всього фільму подорож на машині сімейки з героїчною мамою, що все на собі тягне, батьком-невдахою (який веде тренінги про успішність), дядька-гомосексуаліста-самогубці, мовчазного підлітка, хтивого дідуся і нарешті маленької дівчинки в окулярах, націленої на перемогу в конкурсі. Фільм справді добрий і милий, і незважаючи на пару сумних моментів дуже піднімає настрій.
"Колискові" (Schläft ein Lied in allen Dingen). Чарівний фільм, після якого мені захотілося попрацювати садівником на кладовищі - як головний герой. Фільм про стосунки, яких майже не показують. Світ бездомних, моря, чужого життя записаного в старих листах, моря, квітів на кладовищі. А найголовніше - музики. Я не уявляла, що гра на трубі може бути настільки красивою. Композитором фільму був Nils Petter Molvaer, якого я вже два дні слухаю.
 

 Якщо я й вірю у символіку снів типу сонників і т.д., то лише у стосунку тварин. Тому що уві сні вони викликають в мене зовсім інакші емоції ніж насправді.
Собаки. Ще в якомусь дуже ранньому дитинстві я почула, що коли сниться собака це означає зустріч з другом. І це майже завжди збувається, хоча я не впевнена, що вірю у віщі сни. Часом щоправда сниться, що собака на мене кидається, дуже страшно, хоч в реальності собаки мене ніколи не кусали, і я їх не дуже боюся.
Кицьки. У всіх класичних сонниках киці уві сні означають небезпеки, клопоти і тому подібні неприємності. Найчастіше мені сняться десятки кошенят, усі неймовірно гарні і пухнасті, але я весь час думаю куди їх подіти. Один з найнеприємніших снів - я душу кота. Зазвичай в ньому сидить злий дух чи щось таке жахливе, і я знаю, що маю його вбити, але мені дико неприємно це робити. Справді, коти уві сні для мене не означають нічого приємного, на відміну від реальності.
Щурі. Обожнюю щурів і вважаю їх дуже цікавими і розумними істотами. В мене навіть жила колись щуриця. Хоча був один-єдиний раз, коли щур викликав у мене відразу. Це було рік тому у Нью-Йоркському метро. Там було темно, страшенно спекотно, збоку на лавочках сиділи якісь маргінальні типи. А щура - величезного- я побачила на рейках, просто перед тим як по них проїхав поїзд. Бррр! Відтоді щур уві сні для мене є символом чогось страшного та неприємного, таке ірраціональне відчуття, на рівні інстинктів.
А часом мені сняться різні дивовижні і екзотичні тварюки - зебри, слони, жирафи. Дуже класні і оптимістичні сни)

Зранку запах зими у квартирі, сніг за вікном, поламані від вітру дерева і калюжі під ногами. Поки я шкутильгала на зупинку, бачила замерзлого цуцика, що ховався під будинком. Ненавиджу ці холодні дні, за те, що стають очевидними  такі речі, як хвороби, голод і смерть. Коли на вулиці тепло, можна прикидатися, що цього всього не існує, а якщо й існує, то овіяне романтично-загадковим ореолом. Та з першим поривом крижаного вітру розумієш усю невблаганність того, що нас оточує.
Зрештою я відігрілася у перукарні, де крім мене не було жодних відвідувачів, а перукарки від нудьги робили одна одній манікюр і обговорювали погодні умови. По телевізорі, що висів у кутку, йшов фільм про вампірів і вурдалаків, і, як не дивно, від цього ставало ще затишніше. Згадалося, як у школі заходила в гості до однокласниці, а її мама на кухні готувала обід під акомпанемент телевізора і муркотіння великого чорного кота. Ми прийшли з холодної вулиці, і це тепло, світло і комфорт просто накрили мене і не хотілося більше ніколи нікуди йти. Хоч мене дома чекала своя мама, свій кіт і свій телевізор. Але в чужому затишку є щось особливе.
Тільки й лишається, що перечікувати цей сніг і холод вдома біля газової плити (поки не включили опалення), знову і знову ставити чайник, гладити котів, читати Теффі. Ще тільки середина осені.

В п'ятницю підвернула ногу, на рівному місці і у взутті на низькій підошві. Як зазвичай зі мною і буває. Третій день не можу ходити, тому в основному лежу на ліжку з фільмами, книжками і хлопцем) Принаймі не переживаю через зливи, холод і мряку за вікном. Хоч як на мене краще б там ще були урагани і цунамі. Тому що тоді стає ще затишніше серед подушок і ще смачнішою видається кава з корицею.
Обмеженість у пересуванні страшенно пригнічує, одна справа сидіти вдома, бо тобі захотілося затишку і самотності, і зовсім інша, коли це вимушений захід. 
З іншого боку з'являється час для думок і спогадів. Згадую свою осінь, коли мені було 12-13 років, і я вчилася у школі-пансіоні в маленькому прикарпатському містечку. Уроки в нас тривали досить довго, але кожного дня з моєю подругою Уляною ми ходили на прогулянку. Містечко чомусь було такого сірого кольору, з одно-дво-поверховими будиночками і садками. Ми ходили вулицями, зривали яблука із дерев, говорили про всякі дівчачі речі. Купували в кіосках кукурудзяні палички або кольорові цукерки по одній копійці. Одразу за містечком починалися гори, і ліс на них був усіх можливих кольорів. Але ми регулярно малювали ці гори на уроках живопису і композиції, що вбивало будь-яке бажання до споглядання. Значно приємніше було знаходити щось своє - старий яблуневий сад, закинуті будинки на пагорбах, сотні сходів, входів і виходів у приміщенні гуртожитку. Вигадувати страшні історії про всі ці закапелки, і потім боятися виходити вночі. Інколи ми ходили ще з кимось на крихітний базарчик, де часом продавали прикраси із камінчиків, йо-йо, блокноти, кольорові ручки та інші милі серцю дурнички. Після цих блукань нас чекав холод гуртожитку, несмачна їжа, невиконані уроки, і що найгірше - життя поряд з сотнею інших дітей, та неможливість усамітнитися. Але ми вже знали, що завжди можна втекти від ненависного тобі світу туди де дерева, пагорби, старі будинки і справжні друзі.

Delphine Gache

http://www.delphinegache.com

Асортимент базару, через який я йду на зупинку, є для мене чимось на зразок календаря. Поміж цілорічними молоком-сиром-сметаною-картоплею, сільські бабусі продають різні цікаві речі. Навесні, якщо вийти пораніше можна купити жасмин, бузок чи нарциси - всі мої улюблені квіти. Влітку - суниці чи малину у маленьких пластикових скляночках. Про різноманітні релігійні свята я також дізнаюся із нових товарів. Перед Вербною неділею бабусі (або діти) тримають гілочки котиків або зв'язані букети. Напередодні Зелених свят пропонують довжелезні пучки аїру, який пахне болотом.Віночки, свічки, ялинкові гілки (це вже ближче до зими). Зараз бабусі стоять із жовто-зеленими грушами, з жорсткою шкіркою, такими терпкуватими на смак. А ще сливами-угорками і яблуками. Таких по-осінньому насичених кольорів, із густим солодким запахом.
До вчорашнього дня все місто було таке барвистим, з Тіціанівським синім небом, червоними дахами кіосків, рудим кленовим листям і коричневим каштановим (каштани вже всі поопадали). А ще фіолетовими, сріблястими, жовтими, смугастими і крапчастими шарфиками на дівчатах, апельсиновими котами під будинками. Так ніби місто хтось розмалював гуашшю із шкільного набору, я майже відчувала її запах.
Сьогодні зранку з-за штор пробивалося сіро-біле світло, і гуашеві фарби розмило дощем. Тільки бабусі під базаром стоять в яскравих дощовиках або під квітчастими парасольками. А груші і сливи ще сильніше пахнуть у вологому повітрі.

 В американської письменниці Ліліан Джексон Браун є серія книжок про журналіста-детектива і його кота. Ранок журналіста починається з того, що він заливає розчинну каву гарячою водою з-під крана, вигрібає із хлібниці крихти хліба (які уже починають пліснявіти) і  снідає біля вікна. Натомість для кота він готує свіжу телятину із соусом з печериць.
Звучить смішно, але зазвичай мій ранок не набагато кращий - йогурт з хімічним присмаком і чай з пакетика. Це якщо я не спізнююсь, але я зазвичай спізнююсь. Натомість коти отримують спочатку корм, а потім консерву, змішану з підігрітою вівсяною кашею. Каша має бути не загаряча (бо котики не захочуть їсти), не захолодна (бо їм буде несмачно), не зарідка і не загуста. Оскільки котів у мене п'ятеро, то треба розставити миски у протилежних кінцях кухні, інакше вони будуть відбирати одне в одного. В процесі приготування їжі двоє з котів голосно нявчать на всю кухню, квартиру і дев'ятиповерховий будинок. Мабуть  вони щиро вірять, що без звукового супроводу їхня каша не зготується, а може просто підганяють мене. Тепер я розумію, як відчували себе негри на плантації під окриками наглядача.
Зате після сніданку умиротворені коти радісно муркочуть, залазять на шафу, холодильник, підвіконня чи крісло і засинають. Я ж доїдаю несмачний йогурт, обпікаю горло чаєм і біжу на маршрутку. 

Прочитане останнім часом (протягом вересня здебільшого)
Сільвія Платт "Під скляним ковпаком". Дуже вразило, мені взагалі її проза подобається більше ніж поезія, ближче сприймається. Вірші занадто переповнені образами, складні. 

"Під скляним ковпаком" - це її єдиний великий прозовий твір, автобіографічна повість. Історія 20-літньої талановитої дівчини, яка хоче стати письменницею. Починається як розповідь про її канікули в Нью-Йорку, хлопців, гулянки , але у другій половині книжки героїня потрапляє у психлікарню через депресію. Дуже точно передані відчуття під час депресії, так беземоційно, але чіпляє. Не страшно, і не гидко, але проникливо. Чомусь нагадало мені книжку і фільм "Girl interrupted".

Дослідження "Банши: фольклор и мифология Ирландии" Патриції Лайсафт - дуже цікаво і допомогло мені замінити уривчасті знання про цього персонажа цілісним уявленням. Повно історій про банші, зібраних у людей, причому деякі виглядають надзвичайно правдоподібно.

Діана Вінн Джонс "Повітряний замок". Дуже легка, цікава книжка, почуття гумору в авторки просто супер - я постійно сміялася. Схоже на переосмислення казок "Тисячі і однієї ночі". Особливо сподобалося те, що негативних персонажів немає, авторка намагається зрозуміти мотиви вчинків кожного, хай це буде див, чи прекрасна принцеса, чи товстунки, які хочуть вийти заміж. Один мінус, який постійно дратував коли я читала - у перекладі періодично з'являються відверті русизми. І в "Мандрівному замку Хаула" було так само. Прикро, особливо тому, що книжка вийшла у Львові.

Юстейн Гордер "Замок у Піренеях". Книжка звісно не така динамічна, як попередні, та й ідеї автора переходять із роману в роман. Але мені було цікаво читати про життя двох молодих людей та їхні роздуми про існування чи відсутність потойбіччя у зрілому віці. Закінчення дуже несподіване для мене і дає змогу трактувати перемогу в суперечці на користь то однієї то іншої сторони.

Платон "Держава". Все таки в мене деколи виринає думка, що все вартісне, що могло бути сказане, було сказано давньогрецькими мислителями. Діалоги - блискучі, хоча часом здається що діалектичний метод насправді є просто способом почути від співрозмовника підтвердження свої переконань. Проект держави-утопії - перший в історії, однак йому притаманні всі суттєві ознаки, які будуть з'являтися в інших авторів - віра в можливість щастя і справедливості для усіх, контроль держави над приватним життям співгромадян, розподіл людей за здібностями і талантами.

Саме зараз читаю оповідання Трумена Капоте. Такі різні персонажі - багате нудьгуюче подружжя, дивна жінка, що тримає в холодильнику трупи своїх котів, аристократка на Маврикії. Дивні вони всі трохи, втім як і Холлі Голайтлі із "Сніданку у Тіффані". Чітко, гарно, жодного зайвого слова, ідеально в стилістичному сенсі.
 

Від недосипання і кави трусяться руки, у навушниках вже тиждень лише "Сплін", замість думок в голові рядки пісень. Коли ще не було плеєра я любила читати вірші, а потім прокручувати їх у голові, підлаштовуючи думки під їх ритм. Вірші зараз пригадую під час пар, коли плеєр не ввімкнеш - Цветаєва, Антонич, Хадановіч, Аля Кудряшева. В оповіданні Селінджера "Френні" дівчина безкінечно промовляє про себе молитву, щоб серце почалося битися в унісон з її словами. Я розумію чому заклинання здебільшого віршовані - адже наше життя підпорядковане ритму серця і дихання, і творити магію можна створивши новий ритм.