(с) http://oldkemerovo.ru

"Но однажды, стоя в одном не самом большом, и не в самом красивом итальянском городке, на мосту через чистую маленькую речку с быстрыми рыбками, я подумал: «Вот как так? Вот эти люди родились здесь, среди прекрасных гор, виноградников, до моря рукой подать, они веселые, у них так тепло, вкусно и красиво. Италия!!! Они родились здесь и палец о палец не ударили, чтобы жить среди такой красоты. А я просто родился в сибирском городе, и у меня все не так. Я родился там, а они здесь. Как же так! Как не справедливо…»

А когда я вернулся в свой город, где шли бесконечные холодные дожди, на деревьях уже не было листьев, все машины были одного грязного цвета… я подумал тогда, что все это заговор. Причем заговор лично против меня."

Мені завжди було цікаво - яке це відчуття - жити десь у Сибіру. Десь там, у тій другій половині Росії - такій гігантській на карті (я любила розглядати карту на нудних лекціях в університеті), де сотні міст - може навіть великих! а ще більше маленьких. І ми навіть імен їх не знаємо, навіть про те, що вони є. От про Львів багато хто чув - навіть тут в Ізраїлі. І про Київ знають і про Чернівці. І про Краків, Варшаву, Петербург. Це міста, де за спиною є довге-довге минуле. Де завжди є історичний центр і автобуси з туристами і кожен мешканець хоч щось, та й знає про історію. Де є гарна ратуша чи будинки з скульптурами, бруківка, старовинні церкви. І я не могла собі уявити - як це - вирости у місті п'ятиповерхівок. Новому місті, побудованому, як Магнітогорськ - заради фабрики. На місці, де перед тим не було нічого - ліси і болота. Я, щоправда, виросла на Сихові і львівську ратушу бачила так само часто, як туристи з Києва. Але відчуття того, що я живу близько до чогось знаного та давнього було завжди. А у тих містах все таки живуть  мільйони людей - які вони? про що вони думають? як це - жити десь, де відстані міряються сотнями кілометрів, де тягнуться безкінечні смуги лісів і течуть ріки, навіть імен яких ми не знаємо? Яка там культура - у нас рецепт паски міняється від села до села - а як воно там, де це все номінально одна єдина держава?

І я знайшла книжку, де пишеться про те що мене цікавило - "Ріки" Грішковца. Вона про безіменне місто (у якому впізнається рідне для автора Кемерово) десь у Сибіру. Місто, де є один фонтан - але не менш дорогий мешканцям, ніж найвишуканіші фонтани Італії - бо він один. 

"Никакой фонтан или водопад уже не обрадует меня сильнее. Никаким струям я не смогу быть столь благодарен. Фонтан в городе был один. Тогда я не знал, что в городах может быть по нескольку фонтанов."

 До цього міста не дійшли армії Наполеона чи Гітлера. Його історія така коротка і там немає ні замків, ні руїн, ні старовинних монастирів. І автор, приймаючи це місто як даність - з його лютими морозами взимку і одноманітною флорою та фауною - не може уявити собі іншого життя. Вся повість - це портрет міста, якому не потрібно давати назву, бо воно таке саме, як міста на тисячі кілометрів довкола.  Всюди дивляться один і той самий телевізор і готують одні й ті ж пельмені, хай назви їх сибірськими чи уральськими, але ж вони такі самі. І мають свої радощі, як от подорожі на море, щоліта. І там добре, але все таке звичне життя там, де є морози і немає моря. І де немає смачних південних фруктів, а ведмеді - лише в зоопарку. А в шахтарському сусідньому містечку - справжнє життя лише в шахтах, активне і зовсім не таке тоскне, як на поверхні. 

Що мені трохи заважало в книжці, це її монотонність та беземоційність. Вона дуже цікава, але така тиха і спокійна, так наче головний герой сам не розуміє навіщо йому всі ці рефлексії. Але тим не менше, від неї дуже важко відірватися - перш за все через відмінність досвіду, а потім - через його схожість, бо як не крути, а у Львова і Кемерова вистачає схожих рис, як і у всіх міст на безмежних територіях мертвої імперії.

Принаймні всюди діти, що виросли в п'ятиповерхівках малюють, як свій дім, будиночок з похилим дахом, паркан, доріжку, дерева і собаку) 

"И еще, почему я рисовал такой домик, а не пятиэтажку? Я в деревне не жил, печку не топил, ни у одного из ближайших домов на крыше труб не было. Из заводских труб, которые было видно из нашего окна, дым шел, да еще как! Но я же рисовал не завод. Я наш дом рисовал. И я же не ленился рисовать пятиэтажный дом. Я землю и траву рисовал дольше, чем все остальное, ломались карандаши, мне было не очень весело красить черную и зеленую полосы, но я трудился. Почему тогда домик был маленький и какой-то деревенский. Откуда это взялось."

Прочитала перший том спогадів Сімони Бовуар "Спогади добропорядної дівчини", який знайшла недавно в букіністі в Рехавії. Взагалі я є досить вірною прихильницею "Другої статі", перечитувала безліч разів. І серед аналізу численних письменниць, художниць, акторок і так далі, мені завше бракувало погляду Бовуар на себе. 

Спогади Бовур написані дуже традиційно - повільно, розлого, починаючи від раннього дитинства та історії батьків. До підліткового віку її життя виглядає просто казковим - активна дівчинка, що вчиться у школі, вірить в Бога, проводить канікули у маєтку за містом і захоплюється своїми батьками.  Поступово, втім, золотий період змінюється реальністю, яка є не те щоб поганою, але якоюсь дуже тоскною. Матеріальне становище родини погіршеється,  плюс наростають конфлікти з батьками, причому пов'язані не так з віком, як із неспівпадінням світоглядних систем. Коли вона вирішує зайнятися філософією, їй стає трохи легше, але все ж особливого сенсу вона не бачить - ні у спілкуванні з іншими студентами, ні в політичних гуртках, ні в коханні. Вся фінальна частина книжки демонструє її вихід з напівдепресивного стану, пошуки власної дороги і розрив з попереднім оточенням.

Речі, які мене найбільше вразили:
- детальний опис і аналіз буржуазного середовища, в якому виросла Сімона. Все таки я часто підпадаю під скромну привабливість буржуазії, мені це видається затишним милим світом сімейних посиденьок та простих цінностей. З книжки Бовуар розумієш усю затхлість і гнітючість цього світу. Наприклад щодо одруження. Коли Сімона була підлітком батько прямо їй сказав, що, оскільки у них немає грошей, вона і її сестра можуть навіть не сподіватися на шлюб, а змушені будуть заробляти на себе. Одруження, натомість вважається єдиною сенсовною долею для жінки і необхідність працювати - це принизлива трагедія. В книжці є момент, коли Сімону з сестрою запрошує в гості до себе поважна родина з трьома синами, однак господиня вважає за варте підкреслити матері дівчат, що їх цікавлять лише наречені з посагом.

- приватність і можливість діяти незалежно. Сучасні прихильниці патріархату в родині не дуже добре собі уявляють, як воно було колись. Наприклад мати  Сімони обов'язково (!) читала всю кореспонденцію доньки перед тим, як віддати їй і лише у 18 років дівчина випросила право залишати свої листи в таємниці. З дому її одну не випускали (це 1920-ті роки, зауважмо), щоб піти в театр чи просто погуляти парками Сімона вигадувала відмовки. Про прогулянку з чоловіком мова узагалі не йшла

- про таємність будь-якої інформації зв'язаної з сексом пишеться у "Другій статі". Тут мене зачепив момент, коли Сімона і її подруга у віці 20-ти років, щиро вірили, що їхні ровесники хлопці залишаються незайманими. Просвітила їх, до речі, українка - Стефа Авдикович зі Львова. Стефа була донькою власника фабрики цукерок і очевидно українкою (хоча перша згадка про неї, як про польську студентку). Однак арешти Стефи за допомогу українському рухові змусили мене засумніватися - зрештою Сімона багато пише про зв'язки Стефи власне з українською інтелігенцією у Парижі. Так от, Стефа, яка жила далеко від дому мала значно більше свободи, щоб ходити по барах, спілкуватися з богемою і часто бачити ту зворотню сторону життя, яка залишалася прихованою від дівчат з середнього класу. 

Вся юність Сімони є спробою вирватися з оточення буржуа, почати заробляти гроші на себе і таким чином здобути свободу дій. Дуже цікаво читати про її знайомство з Сартром, про те, як вона знаходить собі друзів, як розвивається інтелектуально. 

Одяг ортодоксальних і просто релігійних жінок мене захопив з першого дня, коли я побачила їх з вікна автобуса. Якщо стандарт чоловічого костюма тягнеться десь із ХVII ст. і є супер-строго регламентованим та відбиває різниці між релігійними групами, то жіночий одяг лишає трохи простору для фантазії. Звичайно в дуже суворих рамках. 

Основні правила
- сукня чи спідниця нижче колін, навіть у маленьких дівчаток (на відміну від мусульманських дітей, які бігають, як їм заманеться.
- руки мають бути закриті нижче ліктів, а бажано ще нижче. 
- жодних декольте
- у одружених жінок - покрита голова - хусткою, чи беретом, чи тюрбаном. Або ж оголене волосся і перука. Про перуки - спершу я думала, що це у них такий стиль - стригтися під довге каре і дивувалася, як це жінка з сімома дітьми може дозволити собі випрямляти волосся. Але трохи подумала, згадала історію, подивилася на численні магазини з перуками і все зрозуміла і на декілька тижнів моєю улюбленою розвагою стало вгадувати, хто в перуці, а хто ні.

Якщо зібрати докупи всі вимоги і включити до цього традицію ашкеназьких євреїв, то виходить щось на зразок одягу 1930-40х років у Європі. Просторі сукні з комірцями, колготки, чорні мештики. Те що ми бачимо на фотографіях наших бабусь. Одна цікава деталь, якої немає на фото, що я зібрала - кросівки! Серед ортодоксальних жінок страшенно популярним є вдягнути до сукні і колготок дешеві китайські блискучі кросівки. Воно наче й зрозуміло, ходити в них зручно - але виглядає жахливо:)

Мені дуже подобається їхній стиль, він дійсно симатичний і живописний - наче потрапляєш у машину часу. Але з іншого боку - це одяг, який жінки носять цілий рік. І в холод - а в Єрусалимі може бути до 0 градусів і короткій спідниці дуже неприємно. І в спеку - зараз вдень зазвичай 30 градусів, а вони одягаються так як завжди. Одяг, що цілком придатний для нашого східноєвропейського клімату, в Ізраїлі перетворюється на знаряддя тортур.

Фото не мої, бо я соромлюся фотографувати людей, та й вони не надто приязно на це реагують. Хочу спробувати, а поки скористаюся щедрістю інтернету (з посиланнями на авторів, звісно)

П.С. Одяг помірно релігійних жінок не менш цікава тема, бо він досить таки відрізняється, хоча й враховує ті самі вимоги.
П.П.С. Рекомендую книжку про школу для релігійних єврейських дівчаток у Канаді "Хадасса" Міріам Бодуен 
Там і про одяг, і про звичаї, і про повсякдення - досить приємно читається.

Сім'я на вулиці - крайній справа це хлопчик:) Мені дуже подобається такий типаж євреїв - рудих і з білою шкірою.


http://www.israelimages.com/see_image_details.php?idi=5879

( Ще фото і коментарі )

Моїй одногрупниці Таль (ми ходимо разом на їдиш) так само як і мені - 24 роки (ну, взагалі мені вже два тижні як 25, але суть зрозуміла). Їдіш, який вона вчить просто тому, що їй цікаво - єдиний предмет, який вона вивчає в університеті. І взагалі коли-небудь вивчала. 

Таль закінчила школу і пішла на два роки в армію, як і більшість ізраїльських дівчат. За службу в армії платять зарплату, яку дають після закінчення. Люди зазвичай відкладають ці гроші на університет або мандри. Моя знайома вирішила помандрувати і поїхала в подорож на півроку по далекому Сході - Тайланд, Індія, В'єтнам, Камбоджа і т.д. Зараз вона працює викладачем чогось на зразок підготовки до ЗНО. Ну і ходить на їдиш:)

Її історія цілком типова для Ізраїлю, коли вчитися починають уже в свідомому віці, паралельно працюючи. І здобувши перед тим якийсь досвід у житті. І вчаться тут усе життя - в мене в групі з їдишу (де я в основному й бачу ізраїльтян) є люди і за 60 років.

О, а ще розмовляла декілька днів тому з хлопцем із Колумбії. У них всі закінчують школу, всі, хто хоч трохи має клепку в голові - йдуть в університет. Тому бакалавр - це щось цілком нормальне, якщо хоче виділитися інтелектуальністю - робиш ще один бакалаврат або магістерку. Щось це мені все нагадало.

Цікаво, як за ці місяці моя проста гуртожитківська кімната набула рис дому - хоча й намагаюся не купувати багато речей, але вони якось самі приповзають і оселяються. Зате затишніше. 
Трохи фотографій мого побуту:)


Мушмула - купила вчора всліпу, думаючи, що це якийсь різновид абрикосів. Виявилося, що ні - на смак радше як морквяний сік. Таця - зі Старого Міста, подарунок на дн від hadjek)




( +5 )

Я вже звикла до всяких "помийніце", "поліце", "ягдес" і так далі у класичних текстах їдишської літератури.
І часто  думаю, що взаємодія їдишу та українського вже мене нічим не здивує. Я дуже наївна, як виявилося.
Лазила сьогодні по нету, і слухаючи їдишські записи канадської групи (Black Ox Orkestar, дуже крутої) наткнулася на пісню з підозрілою назвою "Stav ja pity". Я почала слухати і зрозуміла, що це не просто їдиш з вкрапленнями української, це українська пісня, з кількома рядочками їдишем. 

Звісно, це не просто собі пісня, це хасидський нігун і мені дуже цікаво знати - скільки слів з тексту розуміють любавичські хасиди, що співають її у цьому відео. Підозрюю, що це, зрештою, не так важливо.



 
А ще є декілька версій  ( кращої якості, в тому числі світських) вконтакті

А ось тут хороші люди виклали текст:

ТРАНСЛІТЕРАЦІЯ Став я пити у п’ятницу, у п’ятницу, Пропив, ай-ай, пропив свою телицу. Треба, треба знати, як ґуляти, Треба, треба знати, як брехати. Ой, хешбн-цедек одавати, Пред паном хазяїном отвечати. А ми п’єм, да п’єм, да ми ґуляєм, Ун мір трінкен яїн азой ві маїм. Ун мір зоґн але цузамен лехаїм, Ве-Ато тишма мін гашомаїм. Став я пити у суботу, у суботу, Пропив, ай-ай, пропив свою работу. Треба, треба знати, як ґуляти, Треба, треба знати, як брехати. Ой, хешбн-цедек одавати, Пред паном хазяїном отвечати.

ОРИҐІНАЛ סטאוו יא פּיטי או פּיאטניצו, או פּיאטניצו, פּראָפּיוו אי אי, פּראָפּיוו סוואָיו טעליצו. טרעבא, טרעבא זנאטי, יאק גוליאטי, טרעבא, טרעבא זנאטי, יאק ברעכאטי. אוי חשבון צדק אָדאוואטי, פּרעד פּאנאָם חאזאייִנאָם אָטוועטשאטי. א מי פּיעם, דא פּיעם, דא מי גולאיעם, און מיר טרינקען יין אזוי ווי מים, און מיר זאָגן אלע צוזאמען לחיים,  ואתה תשמע מן השמיים. סטאוו יא פּיטי או סובאָטו, או סובאָטו, פּראָפּיוו אי אי, פּראָפּיוו סוואָיו ראבאָטו. טרעבא, טרעבא זנאטי, יאק גוליאטי, טרעבא, טרעבא זנאטי, יאק ברעכאטי. אוי חשבון צדק אָדאוואטי, פּרעד פּאנאָם חאזאייִנאָם אָטוועטשאטי.

Куди ще піти на 25 день народження, як не на цвинтар? Ілюстрація до вчорашнього поста - кладовище британських солдат часів І Світової Війни. 

Для порівняння - його вигляд з опалим листям восени і покритого снігом взимку. Цікаво, що троянди цвітуть майже безперервно



( + 6 )

Пішла сьогодні перед заходом сонця на цвинтар британських солдат, що загинули у І світовій війні. Він зразу під гуртожитками, бо я геть розлінилася, щоб ходити в Шабат до Старого Міста. Для мене цей цвинтар наче шматочок Англії - там в'ються троянди над муром, зелені газони і тінисті альтанки. Сиділа собі сьогодні в одній альтанці, познайомилася зі сторожем - Мухаммедом. Сам цвинтар виглядає наче сад, барвистий і яскравий. Звідкись прилетіло багато ворон, які ходять туди-сюди, перестрибують з пам'ятника на пам'ятник. З альтанки було видно серпик місяця, а вітер шелестів опалими квітами. І я готова була влаштувати прямо там, у цвинтарній альтанці кавування, чи то чаювання - настільки це тихе і затишне місце, ще й відкрите для доступу в Шабат і позбавлене туристів. 

Вже двічі заставала сирену в людному місці. Вперше - тиждень тому, на день пам'яті про Голокост. Я випадково опинилася на вулиці Кінг Джордж, в самісінькому центрі нового Єрусалиму. Стояла і чекала автобус на зупинці, коли все почалося - я знала звісно, що так буде, але складно було уявити, як це виглядає. Все зупиняється. Автобуси, машини, таксі. Всі люди також. Ніхто не рухається, і немає жодних звуків, окрім виття сирени. Дві хвилини - а потім усе заново - розмови, шум машин, штовханина.

Сьогодні була сирена в пам'ять про загиблих у війнах. Я якраз вийшла з автобусу і вже майже дійшла до гуртожитку - але ця вулиця в основному арабська. Разом зі мною зупинилися декілька людей, араби, що сиділи біля будки з фалафелем теж встали і мовчали. Правда під сам кінець ідилію зіпсувала групка арабських підлітків, що спускалися дорогою, навмисне галасуючи і співаючи. 

Остання сирена буде завтра зранку, але боюся, що все просплю - вихідний! А ще сьогодні бачила дві демонстрації під університетом. Справа євреї, зліва араби з палестинським прапором. Скандування євреїв можна почути до 50 секунди, далі йдуть гасла прихильників Палестини. Але взагалі досить спокійно все виглядало, людей з камерами було більше, ніж самих демонстрантів. 



А взагалі зараз дуже гарно, все цвіте, ввечері приємно йти пішки з бібліотеки на базар за полуницями

Який хороший цей дитячий фільм "Кукі повертається" ! Взагалі, hadjek підсадив мене на чеське кіно, яке мене майже не розчаровує. Чеські фільми добрі тим, що не намагаються ставити перед собою епічних завдань, костюмованих блокбастерів і т.д. (як це роблять у Польщі, або ще гірше, у нас). Вони знімають прості фільми, на буденні теми, але ці фільми такі смішні, такі зворушливі, такі цікаві, що кожен стає для мене відкриттям. 

Кукі - це маленький ведмедик, з розірваним пузом, з якого висипається тирса. Але незважаючи на непрезентабельний вигляд героя, я півтори години з захватом спостерігала за його пригодами і переживала за нього більше ніж, наприклад при перегляді фільму "Restless" за дівчину, яка вмирає від раку (взагалі була з цього "Restless" розчарована, не чекала такого ванільного рожевого фільму від Гаса ван Сента). Ведмедик є іграшкою хлопчика, хворого на астму, мама викидає іграшку і далі ведмедик вертається через ліс додому. Решту персонажів дуже дивні - вони всі з жолудів, шишок і пластикових пляшок, але тим не менше дуже класні і живі. Мене дратує, що в сучасному кіно часто є набір типажів, що мандрують від одного мультфільма до іншого (наприклад дурнуватий друг головного героя, чи принцеса, яка б'ється і т.д.). І тому дуже приємно, що в цьому чеському фільмі всі характери були навдивовижу справжніми і реальними.

Речі, які найбільше зачепили:
- Персонажі фільму - ляльки, тобто у них не змінюється міміка і навіть не відкривається рот при розмові. Але це якраз і класно, це як справжні дитячі іграшки, які діти оживляють своєю уявою. 

- Лялькова історія йде паралельно з фільмом, де дійовими особами є люди і переплетення нашого і лялькового світу знову повертає мене до віри в те, що речі - живі

- Пластикові персонажі і м'які іграшки стають інтегрованими у природне середовище. Вони їздять на автомобілях з різного брухту, вживають бджолині соти як карти і т.д. Світ лісових героїв не є екологічно чистим, але це не трагедія і не причина для моралізаторства, а ще одна форма існування.

- фільм дуже добрий і зворушливий, і хоч без солодкого хепі-енду, але з безумовною надією на краще.

Є в російському перекладі. Дуже-дуже рекомендую всім!